Коли почалася війна, вони ухвалили непросте для себе рішення: виїхати зі своїх будинків у невідомість. Виїхати якомога далі від тривог, обстрілів та вибухів. Виїхати заради того, щоб вижити та врятувати своїх рідних.
«Східний Проект» продовжує цикл оповідань. Це історії з перших вуст – тих, хто намагається розпочати життя наново.
Марія-дизайнер
Куди вам довелося виїхати і як це було?
Виїжджати з Краматорська ми вирішили у квітні, тому що роботи не було, гроші закінчувалися.
До війни у нас було виробництво зовнішньої реклами MARS.city. Працювали у Донецькій та Луганській областях. Бізнес раптом став нікому не потрібним і не актуальним.
А щоб зберегти нормальний рівень життя, треба було виїжджати, шукати роботу і влаштовувати життя наново.
В умовах війни та невизначеності хочеться жити щохвилини, приносити якусь користь, а не сидіти та чекати, коли все закінчиться. Ми для себе вирішили, що жити на паузі – дуже не логічно і не правильно. Саме тому обрали Київ як місто, де максимально можна бути корисним у межах своїх знань та компетенцій.
Я їхала з розумінням, що ми їдемо якщо і не назавжди, то на кілька років точно.
До війни у нас жили кішка та два собаки. Хайк та Ірма без варіантів їхали з нами, а от кішку ми залишили татові – вона могла сильно зіпсувати чужу квартиру, та й дівчинка у нас дуже характерна, боялися, що дуже важко перенесе переїзд.
Квартиру у Києві допомогли знайти знайомі. Розповіла всім, що хочу виїхати та шукаю квартиру в Києві, де приймуть із собаками.
На початку квітня багато рієлторів не брали трубку, тому шукали по знайомих, Telegram-каналах та групах у Facebook.
Нам було все одно, в якому районі жити, аби це був правий берег і якомога далі від центру.
Так і вийшло. За кілька днів подруга скинула мені номер власників квартири в районі Феофанії. Як тільки вирішилося питання із житлом, ми виїхали.
Виробництво у Краматорську спочатку залишили, взяли лише ручний інструмент для монтажу. Зовсім не було впевненості, що реклама комусь знадобиться, і що Київ – це кінцева точка, та й сил починати все спочатку тоді теж не було. Зібрали всі літні речі, собак та виїхали.
Як облаштувались на новому місці, чи знайшли роботу?
З роботою було складніше, ніж із квартирою. Знайти роботу в місті, де тебе ніхто не знає, виявилося трохи складніше, ніж ми думали. Три тижні я щодня моні торила сайти work.ua, rabota.ua та Telegram-канал Центру зайнятості та знайшла роботу за спеціальністю у рекламній друкарні.
Чоловік обдзвонив усіх колег у Києві, з якими працював у нашому регіоні, але зовнішня реклама була "на паузі". Шукав роботу майже півтора місяця.
Випадково у магазині побачили оголошення, що потрібний охоронець у бізнес-центр біля будинку. Офіційне працевлаштування, доба через три. Вирішили, що якщо все ж таки надумаємо будувати бізнес "з нуля", то це дуже хороший варіант для підстрахування.
За ці 6 місяців перевезли майже все виробництво та запаси матеріалу. Бізнес почав оживати.
Зараз у чоловіка з'являються замовлення з монтажів і виготовлення, кілька днів на тиждень він працює у наших колег на субпідряді, так само добу через три продовжує роботу охоронцем у бізнес-центрі.
Чи отримуєте ви якусь допомогу у Києві?
Так, багато разів отримували від держави та різних фондів, це були як харчові продукти, так і різний побутовий посуд. Але я не дуже в курсі, цим всім займається мама, тому що ми постійно на роботі, а отримання допомоги зазвичай відбувається у будні, в розпал дня. А через те, що мама ще і допомагає волонтерам, то вона більш обізнана, де видають переселенцям допомогу. Також пам'ятаю, отримували допомогу на наших собак.
Як взагалі вам Київ?
Якщо порівнювати Київ із Краматорськом, то звичайно шокував божевільний дорожній рух та відстані. Зараз 10-15 км – це цілком "поруч із будинком". Однозначно зручніше, коли місто є компактним, спокійним, всі цехи під боком, але з моменту, як ми прибули до Києва, мене не залишало відчуття, що ми саме там, де повинні бути.
Красу Києва оцінити ще не встигли - весь час займає робота, навчання, десь з'їздити за покупками тепер – ціла історія, бо живемо ми на околиці.
Чи плануєте ви після закінчення війни повертатися до Краматорська?
Жодних довгострокових планів не ставимо – живемо сьогодні та зараз. Наша робота залежить від розвитку бізнесу в регіоні. Якщо зовнішня реклама знову буде потрібна – чому б і не повернутися додому.
Зараз намагаємося жити думками, що дім – це не крапка на карті та не стіни, а те місце, де вся родина разом, ті відчуття, які ми самі собі створюємо. Дім – там, де ми.
Інна Костилева мати трьох діток, за фахом кінезіолог.
Інна все своє життя прожила у Краматорську і ніколи не думала, що колись прийдеться його залишити.
В них з чоловіком до війни було щасливе сімейне життя та власна справа. Вони допомагали людям відновлювати своє здоров'я. Цьому пара навчалась багато років. І завдяки їхнім зусиллям вони мали гарну репутацію та набули великої клієнтської бази. Але 24 лютого змусило повністю поміняти їх життя.
Як і де ви знайшли прихисток?
"Перша проблема, яка у нас виникла після 24 лютого, це евакуація наших трьох дітей з Харкова, вони знаходилися на станції Героїв праці там де відбувалися обстріли – це Північна Салтівка. Але дякувати богу нам вдалось всіх дітей вивезти цілими та неушкодженими. Але психологічно вони отримали дуже великий стрес.
Перші тижні були дуже тяжкими. Не було поняття куди рухатись далі. Всі почали жити одним днем. Потім, коли вже діти були у безпеці, ми стали замислюватись, щоб евакуюватись кудись з Краматорська, це вже було десь в середині березня. На рішення виїхати з Краматорська вплинуло, в першу чергу, відчуття небезпеки, особливо коли сильно обстріляли Краматорськ. Жити з думкамимислями чи прилетить чи ракета в наш будинок, чи ні дуже важко. Постійні сирени просто добивали морально. І кожного дня було одне бажання – спокійно прожити цей день.
І ось одного дня на сімейних зборах ми вирішили виїхати з міста. Куди їхати ми не знали. ВідОт знайомих чули, що Київ та Львів переповнені, та ціни на житло скажені. Про Полтаву теж чули, що багато біженців з Харкова і найти житло неможливо. Але ми все одно зібрали валізи, щоб кудись їхати.
Потім я подзвонила брату у Харків і він запропонував мені приїхати на його дачу. Це невеликий будинок в селі, де нема бойових дій, але там також нема ні роботи, ні інтернету. АлеНо все-таки там було спокійніше, тому вирішили поїхати на деякий час. Ми розуміли, що цей будинок тимчасовий і що треба шукати житло в іншому місті, де буде хоч якась робота.
Одного ранку мені подзвонила клієнтка та запропонувала своє житло у Києві, бо вона виїхала з дітьми за кордон, а її квартира стоїть порожня.
Ми звісно скористалися цією можливістю та переїхали до Києва.
Що трапилось з вашою роботою?
Ми все життя працювали та збирали клієнтську базу. А зараз все треба починати наново. Дуже важко, особливо в чужому місті, але нам допомагають друзі та знайомі.
Ми, коли ще були у Краматорську, почали з чоловіком записувати та викладати у загальний простір відео, на яких розповідали людям як подолати панічні атаки, як боротися зі сильним стресом, як дбати про своє здоров'я і таке інше. І навіть наші діти, коли починались сильні обстріли і всі гуртом бігли у бомбосховище, почали допомагати оточуючим людям цими методиками. Заспокоювали жінок та дітей, просили дихати правильно, робити якісь не тяжкі вправи. Одного разу мені навіть написала жінка, що завдяки вашим технікам емоційної корекції ми всім підвалом справлялися зі стресом. І це мене надихнуло ще більш. Бо це так приємно, коли ти можеш буди корисною через свої знання та навички, особливо в такі тяжкі часи.
Тому ми продовжуємо з чоловіком записувати й далі такі відео та розповсюджувати їх.
Також ми взяли в оренду кабінет не на весь день, а поки погодинно, та потрошку починаємо працювати в ньому.
Розкажіть, як на ваше життя вплинула війна?
Напевно з війною ми переосмислили своє життя. Бо раніше в нас все було заплановано та прораховано наперед. Було стабільне життя як у багатьох інших сімей. А зараз невизначеність для нас – це не стрес, а скоріш ресурс. Бо я знаю що в стані невизначеності є багато того, на що б в стані стабільності ніколи б не подивилася, тобто є те, що може послугувати поштовхом для якогось нового розвитку та дати новий досвід.
Для себе ми зрозуміли, що цей шлях з евакуацією з Краматорська, потім переїздами у Харків та Київ ми пройшли доволі успішно. Та головним результатом, як я бачу, є наша адаптація. Раніше ми були зациклені на кошмарі, який нас оточував і не бачили майбутнього, а зараз ми побачили можливості великого міста, ми побачили можливості спілкування з новими людьми.
Що б ви сказали людям, які ніяк не наважуються виїхати з міста?
Не треба боятись, бо життя триває. В мене купа знайомих, які мене запитують, як там жити не вдома у великому місті. А я говорю, що абсолютно можна жити повноцінним життям. Робота є, дуже легко можна зробити довідку ВПО та отримувати поміч від держави. А якщо говорити про мовні бар'єри, бо дуже часто люди переживають що їх будуть засуджувати за російську мову, бо у Краматорську більшість російськомовні, то я на собі перевірила. Я, наприклад, розмовляю вільно і українською, і російською мовами й жодного разу ніяких конфліктів не було. Тут у Києві нам зустрічаються тільки доброзичливі люди, які постійно пропонують допомогу.
Ви повернетесь у Краматорськ, коли закінчиться війна? За чим ви сумуєте?
Коли закінчиться війна, ми обов'язково плануємо повернутися додому більш загартовані, з новим набутим досвідом, з бажанням бути корисними людям. За чим сумую?... Це скоріше не сум, а відчуття глибокого зв'язку, який загострився в розлуці. В Краматорську у нас залишився наш особливий світ, який наповнений любов'ю: будинок, в якому зростали наші діти, луки й річка на Ясній Поляні, улюблений Сад Бернацького, затишні вулички і багато чого ще... Тільки опинившись так надовго в іншому місті, ми зрозуміли, яке наше місто чисте, красиве та сучасне. Найкраще на землі!!!
Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю [назва медіа] і не обов'язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.
