Історії людей, які вимушено тікали від повномасштабної війни у безпечні регіони України, схожі. Передусім, спогадами про найгірші дні, тижні, а то й місяці, виживання у страху за життя найдорожчих людей.
Краматорськ, на жаль, став не єдиним містом, яке з 24 лютого 2022 потерпає від російської збройної агресії проти мирного населення. З минулої зими місто покинули сотні мешканців, всі вони оселились у спокійних та відносно безпечних містах і селах України.
З надією, що скоро повернеться до рідної домівки, до Полтави на тимчасове проживання евакуювалась і краматорка Маргарита. Вона розповіла нашим журналістам свою історію війни. Далі - пряма мова.
“Я все життя прожила в Краматорську, де народилася та навчалася, мала роботу, стабільність й не хвилювалась про майбутнє. З початку лютого 2022, коли з телевізора попереджали про наступ Росії на нашу країну, я розуміла що може статися щось страшне. Але вірити в це не хотілося. Я не хотіла, щоб під моїм будинком знову літали ворожі снаряди.
24 лютого я прокинулась близько 5 години ранку від звуку вибуху. Ми проживаємо недалеко від аеропорту, тому чутно було дуже гучно. Перша думка, яка виникла при цих подіях, що це все сон.
Через півгодини після вибуху я стояла на балконі з чашкою кави та дивилась, як нажахані люди бігали по вулиці, мабуть, усвідомивши всі ризики – вантажили свої автівки й виїжджали з міста. В той час я ще нічого не тямила, була стурбована від побаченого й почутого. В паніці всі бігли в магазини й аптеки, скупляли все, що бачили, особливо воду, знімали гроші на банкоматах. Скрізь був жахливий ажіотаж, кілометрові черги.
Попри те, що в нас зручна квартира, спокій й безпеку у перші дні повномасштабного вторгнення ми відчували лише у ванній кімнаті, там я навіть працювала онлайн. Туди ми йшли під час кожної повітряної тривоги, два тижні так і жили. Потреби спускатися у підвал не мали. Наша квартира знаходиться на першому поверсі.
Весь час вірили, що скоро всі жахіття закінчаться, ми повернемось до звичного життя, але буденним стало існування в умовах виття сирен.
В середині березня подруга, з якою я постійно була на зв’язку, запросила нас з чоловіком до Полтави. Нам пощастило, що в Краматорську було відносно спокійно на той час, і ми не виїзжали так, як люди у деяких регіонах: без одягу, паспортів й домашніх тварин, яких змушували залишати просто на вокзалах й не брали в евакуаційні потяги.
Приїхавши до міста, спершу проживали у подруги. Згодом стали жити в гуртожитку для переселенців, а потім орендували квартиру. На щастя, ми працюємо онлайн, тому заробіток є. А взагалі знайти роботу в Полтаві дуже важко. Багато хто, коли дізнається, що перед ними переселенці, відразу відмовляє, мовляв: “хочемо взяти місцевого”.
Але у перші місяці, як ми переїхали в Полтаву, отримували чималу фінансову підтримку від держави й закордонних благодійних організацій. Зараз на отримання гуманітарки навіть не реєструємось, вважаємо, що є люди, яким вона потрібніше.
За 10 місяців я встигла трішки пізнати місто, його архітектуру й колорит, але найбільше сподобались полтавці та їх неспішний ритм життя.
За час знаходження тут, ми один раз на кілька годин повернулися до Краматорська, зібрали деякі речі, доки було відносне затишшя, перевірили квартиру. Але ми знаємо, що в Краматорську нас чекає рідна місцевість, квартира й всі спогади про мирне життя. Розуміємо, що наразі небезпечно туди повертатися, але обов’язково це зробимо після Перемоги.
