Як і багатьом жителям нашого міста, блогеру, журналісту інтернет-видання "KramatorskPost", громадському активісту та поету Максиму Ходушко довелося виїхати в спокійніший регіон, але й там він продовжує допомагати військовим, писати про Краматорськ та вести власний телеграм канал. "Восточному проекту" чоловік розповів, як йому живеться у тимчасовому місці перебування, та як він наближає довгоочікувану перемогу на інформаційному фронті за кількасот кілометрів від рідного будинку.

Де застав вас новий етап війни?

Якщо казати про початок великої війни як новий етап війни, що триває, на мою думку, з лютого 2014-го, то застав він мене, як і багатьох українців, буквально у ліжку. Рано- вранці мільйони моїх співгромадян прокинулися від вибухів, – почався ракетний терор, почалася так звана у росії «спеціальна воєнна операція».

Розкажіть про евакуацію з Краматорська. Що послужило поштовхом до ухвалення остаточного рішення?

Виїжджати з рідного міста – це останнє, що хотілося. Тож перші тижні, хоча трохи розгублений, змучений, як усі, повітряними тривогами та виттям сирен, я все ж таки намагався бути корисним. З початку березня до початку квітня займався певною волонтерською діяльністю на базі кав’ярні «Поруч». Гадаю, що був корисним. Ці дні я точно не забуду. Але психіка ледь витримувала – навіть трохи заздрю тим, хто тримається досі попри погіршення ситуації.

Я завжди мав схильність до журналістської діяльності. Тож коли у "KramatorskPost" мені запропонували виїхати з ними, я погодився. І тепер співпрацюю з цим виданням, зокрема якраз пишу історії краматорців або людей, які пов’язані з містом, у ці воєнні часи.

Куди евакуювалися та як облаштувались там?

Ми виїхали у село у Коломийському районі Івано-Франківської області, так би мовити глибокий тил. Облаштувалися досить непогано, точно не варто жалітися, зважаючи на усі обставини. Є певні побутові проблеми, як-от із водою, але тут і у місцевих схожа ситуація. Зрештою, не вдома – це і є не вдома, хоч як, а важко.

Ось відео з життя-буття у вимушеній евакуації. Трохи згустив фарби – туалет у будинку є. Води немає.

Яке в цьому місці ставлення до переселенців і чи можуть вони отримати допомогу?

Те, як ми влаштувалися – у будинку місцевого священника ПЦУ – вже вказує на хороше ставлення до біженців. Я кажу саме біженців, бо не люблю слово «переселенці» у цьому контексті, позаяк переселятися нікуди не хочу, а це все наче довге відрядження. Відрядження, яке надто затягнулося.
Щодо допомоги. Державна підтримка у вигляді 2000 гривень на місяць на сьогодні надійшла за всі ці місяці, – яка раніше, яка пізніше. А що стосується гуманітарної допомоги, ми знаходимося у сільській громаді, це далеко не місто, тож «гуманітарка» буває, але це не кожного тижня, як отримують мої батьки у Дніпрі або знайомі у різних містах України.

Чим займаєтесь на новому місці? Як проходить ваш день?

На місці тимчасового перебування – інакше я це не хочу навіть розглядати – я працюю разом із "KramatorskPost" . Іноді їздимо у найближче місто Коломию, де у волонтерському центрі крутимо цигарки на фронт. Там це один з видів діяльності, яким місцеві допомагають військовим.

Але щось схоже на розвіятися, якось відволіктися від думок і тривог, трохи вдається лише коли буваю у Івано-Франківську. Досить приємне місто, мирне, тилове. Життя там триває, здається, на повну.

Розкажіть про свою допомогу хлопцям на фронті?

Як уже згадував, чимало корисного зробив протягом березня, коли як на роботу ходив у «Поруч». Що саме я там робив, зараз не розкриватиму, але користь фронту приніс. Ті ж самі цигарки у Коломиї – якщо це хлопцям допомагає, то нехай. Іноді відгукуюся на фінансові потреби, яких у фейсбуці оголошують чимало. Але тут можливості мої зовсім невеликі.

Чи виходить писати вірші у цій військовій обстановці?

Я ніколи не був аж надто плідним поетом. Війна цього не змінила. Ба, навпаки, – творчість ніби трохи замерзла, бо цей лютий, 24-е, триває вже кілька місяців. Про виступи не йдеться, але є фейсбук, щонайменше моя сторінка.

Яку літературу ви б порадили прочитати під час війни?

Вдома я читав зазвичай по три книги одразу – тобто в один період часу. Такий метод збільшував кількість прочитаного за рік приблизно у два рази. І до речі, нічого в голові не плутається, як питали мене про це, або комусь здається.

Але з початком великої війни читання, як і творчість, стали на паузу. Та що й казати – я віддаю перевагу саме паперовим книжкам, а вони вдома. Усі вдома – у батьків або у мене.

Приятель привіз з Краматорська дві книжки, одну з яких я почав читати незадовго до війни. Це «Серця в Атлантиді» – перша моя книга Стівена Кінга та ще й про війну у В’єтнамі. «Дюну» Френка Герберта я купив теж перед війною. Планую знайти у собі сили прочитати ці книжки.

А що порадити? Гарну белетристику та хорошу історичну літературу. Остання дає змогу краще розуміти, що відбувається зараз.

У Краматорську ви займалися пішими прогулянками на довгі дистанції. Чи практикуєте це зараз?

Це називається похід вихідного дня. Чудовий був час! Сподіваюся, знову скоро буде. Звісно, краматорці ходили у походи і до нашого умовного клубу, але мені здається, що нам вдалося запустити певний тренд. На жаль, місця наші тепер отруєні військовим металом і про походи поза містом навряд чи буде йтися не один рік.

Там, де я зараз, у поході був лише раз. Настрою особливо немає, якщо чесно. Хоча настрій – це таке, іноді себе треба і змушувати щось робити.

Робота журналістом під час війни в інтернет-виданні Краматорська робить вас навіть на відстані ближчим до рідного міста?

Робить ближче до його мешканців, які ледь не усі, окрім тих, хто чекає на руzzкій мір, зараз сприймаються як рідні. Ось, наприклад, днями робив огляд, які перукарні та салони краси працюють зараз у місті. Дзвонив на деякі номери, щоб уточнити графік роботи. Чув голоси невідомих мені людей з Краматорська, рідного і коханого, і аж розчулився.

Тож, як вже казав, пишу історії краматорців у цей воєнний час, огляди того, що у місті працює. Але більш за все я хочу написати про те, як ми повертаємося додому. Хай навіть це будемо три слова: МИ ЇДЕМО ДОДОМУ.

Яким, на вашу думку, буде подальший хід війни?

Я вважаю, що вірити у гірше простіше, а вірити у краще вимагає зусиль. Попри все я вірю, надіюся, молю Бога про нашу перемогу. Щодо ходу війни – я так само намагаюся орієнтуватися на оптимістичні прогнози.

Яким ви бачите життя Краматорська після закінчення війни і чи плануєте повертатися до міста?

Я не бачу і не хочу життя ніде, окрім як у Краматорську. Тож не просто планую, а прагну усією душею повернутися.

Гадаю, обриси життя у місті після війни формуються уже зараз – тим, як тривають бойові дії, як це впливає на місто. Але не тільки це. Сьогодні багато хто, мабуть, уже визначився з тим, чи хоче він повернутися додому. І те, що багато краматорців повертаються у місто навіть зараз, коли тривають обстріли, говорить не лише про незручності і психологічну втому у евакуації, але й про те, що Краматорськ – місто, яке люблять.

Тож люди хочуть у Краматорськ, а значить, буде кому жити і працювати та робити наше місто знову яскравим та квітучим.

Як ви ставитеся до вимушеної евакуації із міста?

Як до вимушеної акції, погано. Але на сьогодні, гадаю, от просто на цей момент та відповідно до ситуації, люди уже визначилися, чи евакуюватися, чи ні.

Краматорськ – це місто-магніт, де хочеться бути. І де сподіваюся бути. Іншого міста не хочу.

Що б ви побажали тим, хто евакуювався і хто досі знаходиться в Краматорську?

Зустрітися якнайшвидше, скоріше, ніж кажуть погані прогнози, у нашому мирному українському Краматорську!