Краматорська художниця Надія Землянська евакуювалася до Польщі. Хоча планувала залишатися у Краматорську. Про своє життя в евакуації вона розповіла «Восточному проєкту».

- Я евакуювалася тоді, коли загинули люди на залізничному вокзалі Краматорська. До цього моменту я була впевнена, що залишуся в Краматорську, що зможу пережити всі ці події вдома…  Вважала себе дуже сильною… Але ця трагедія сталася і в мене стався психологічний перелом. І ще на мене сильно вплинули постійні сирени. Я спала весь цей час у коридорі. Це важко. Думаю, настав той момент, що я вже не змогла знаходитися у Краматорську. Це вийшло дуже швидко, через потік сліз, як у жінок буває…

Я колись думала , що поїду в Польщу, попрацюю… І я вирішила їхати в цю країну. В Польщі на той момент в мене вже декілька тижнів жила сестра.

Тоді не було туди ні автобусу, ні навіть потягу якогось від нас не було…І я коли виїжджала, то я не думала про конкретне місце там, я їхала ніби в нікуди…

Але Всесвіт завжди підтримує, принаймні мене. І в цьому випадку також. Ми зателефонували за оголошенням і в автобусі виявилося вільне місце. В автобусі, що їхав до Польщі.

Я чекала на дзвінок, з приводу поїздки. І вирішили попити чаю. І тут мені телефонують і кажуть: «Виходьте». Я була навіть не зібрана, попросила хоча б 15 хвилин, щоб перевдягнутися та взяти речі…

Чоловік мене посадив на автобус і я поїхала. Всюди ми проїхали добре. Ніде не бомбили нас.  Дорогі були гарні, їхали комфортно. Десь посередині дороги я зателефонувала сестрі і сказала, що їду до Польщі. Бувають такі моменти в житті, коли ти просто їдеш, і немає різниці куди…

Кордон ми проїхали швидко рано вранці. Люди скрізь були гарні. Поляки нас зустрічали просто чудово. Я такого ніколи не бачила. З радістю, з відкритою душею. Нас кормили, поїли, надавали перекладачів, психологів.

Все це безкоштовно. Також надавали на місяць картки для безкоштовних дзвінків за кордон та на інтернет. Бо спілкування з рідними – це дуже важливо.

Я вперше побачила прояву такої великої людяності, любові… Я дуже радію, що саме на моєму шляху зустрілася така велика любов до самого неба. Я навіть вдома не бачила такого відношення до нас, не бачила таких взаємовідносин між людьми. Мені дуже хочеться донести це. Вважаю, що нам потрібно цьому вчитися.

Сестра домовилася, щоб мене прийняли теж там, де вона перебувала. Я поїхала до неї. Мені прийшлося робити 4 пересадки. Було важко, бо не знаєш мову. Все було як в тумані. Але за допомогою волонтерів і місцевих мешканців, я доїхала.

В них дуже красива природа, всюди дуже чисто, прибрано. Багато квітів. Між містами розкинулися красиві поля. Одним словом, поки їдеш, було на що подивитися.

Я мешкаю під Завихостм, поряд із замком. До міста досить далеко. Умови гарні. Краса навкруги. Зараз вже можливо тут не залишилося багато місць. Але мені повезло. Я хочу подякувати Польщі за те, що вона дала прихисток дуже великій кількості українців.

До нас привозить пан фрукти та овочі. Те, що в нього є в сезон. Поляки дуже трудолюбиві. Якщо, наприклад, людина багато вживає спиртного, то вважають, що людина хвора. І поляки працюють разом з найманими працівниками.

В поляків прийнято вітатися зі всіма. Навіть, якщо вони тебе не знають, то все одно кажуть «день добрий». І вони при вітанні схиляють голову. Це знак поваги до іншої людини.

Я тут часто виходжу до костьолу. Бо праця тут є тільки важка, на полях. Дівчата, що молодше за мене, працювали там. Але я не змогла. Один раз спробувала і тиждень потім відходила від цього. Моє – це творчість. Ми тут дуже багато малювали з українськими дітьми. Я їм багато пояснювала, як малювати, як змішувати фарби… Ми малювали по 3 рази на день.

Хоча до того я не могла навіть олівець взяти в руки. Такий був психологічний стан. Я часто сиділа біля озера, на природі і це мене лікувало. Краса і тиша мене лікували.

Потім я стала малювати простим олівцем. Коли людина в важкому душевному стані, то нічого не хочеться. А потім діти стали підходити і мені захотілося знову малювати… Ще ж потрібна була турбота за ними, бо це ж діти. Водичку подати, фарби, папер, пояснити, розказати…

І вже пізніше мені захотілося фарби. Саме фарби. Тобто кольори. Я дуже люблю масляні фарби. Не було таких фарб тут, на жаль. Я купила акварельні фарби. І мабуть кольоротерапія – вона лікує. Пізніше мені привезли папір для малювання.

Пан, що нам допомагав, привіз картину, яку попросив переробити. Бо йому не дуже подобався сюжет. Я спочатку не дуже хотіла це робити, не наважувалася. Бо в кожного автора свій стиль. А потім наважилася. Я відновила картину. Я зробила цей крок. І мені пан Анжей оплатив фарби для мене. С тих пір я знову стала писати фарбами, маслом.

Мені хотілося в знак подяки залишити слід від українців. Добрий слід. Щоб у поляків про нас була гарна пам'ять. І я за свої гроші купила матеріал. І написала роботу для поляків. І ця перша робота маслом, що я тут написала.Вона символічна – соняшник, колосся та блакитне небо. Для мене соняшник – це Україна. На фото, що в Фейсбуці, це День родини. Нас запросили на свято. Я туди взяла свою роботу і подарувала її організаторам.

Мінуси Польщі. Вони є, як і у кожної країни. На даний момент для мене мінус в тому, що я не можу нікуди поїхати, бо в мене немає свого транспорту. А виїхати можна тільки на своєму авто.

Природа тут чудова, дуже красиво. Але я, наприклад, не маю змоги вивчати польську мову. Бо в місті є курси мови. А тут немає і поїхати на курси я не можу. Бо мова дуже важлива. І її знання дуже допомогло б нам при спілкуванні.

З однієї сторони, ми як в ізоляції. З іншої – ми не можемо тут знайти роботу.

Зараз я прийняла життя таким, яким воно є. Але дуже хочеться повернутися в Краматорськ. В мене і думки не було тут залишатися назавжди. Хочеться миру і повернутися додому, в Україну, в рідне місто.