Руйнуємо ґендерні стереотипи щодо «слабких» дівчат, швейних машинок та «нежіночого» виду спорту
«Напевно, маю сильний характер із дитинства», - каже Тетяна Бобровська. На чемпіонаті світу з пауерліфтингу серед людей із порушенням опорно-рухового апарату Тетяна стала сьомою, і за результатами змагань увійшла до збірної України.
У відвертій розмові 38-річна жінка розповіла про стереотипи, з якими їй доводилося стикатися з дитинства, і як вона їх долала.
Стереотип: «Дівчинка – як квіточка: її треба жаліти та оберігати від жахів життя»
Я завжди хотіла подолати цей стереотип.
Я народилася в невеликому селищі на Луганщині, інвалідність – із дитинства, але батьки не акцентували на цьому увагу, та я й сама не хотіла цього. Щоб я могла відвідувати звичайну школу, бабуся влаштувалася прибиральницею та возила мене до школи велосипедом, коляски у мене не було довго. Школу я закінчила на відмінно.
Звичайно ж, у школі стикалася з булінгом щодо моєї інвалідності. До речі, не лише я, а й діти із бідних сімей. Тепер я знаю, як це називається. Тоді я дуже ображалася. Але зараз вважаю, що це загартовує людину, формує характер.
Стереотип: «Ти – дівчинка, ось тобі швейна машинка»
У дитинстві батьки казали: «Ти – дівчинка, ось тобі швейна машинка. Це – єдиний спосіб вижити, шитимеш бабусям фартушки». Досі ненавиджу швейну машинку. Я для себе вирішила стати юристкою і вступила до Східноукраїнського національного університету у Луганську та закінчила його.
З 2010 року жила у Горлівці, вийшла заміж. Я 8 років пропрацювала менеджеркою у рекламній агенції. Ми робили сайти, пов'язані із продажем сільгосптехніки. Перші зароблені гроші, перший досвід сімейного життя, роботи, громадської діяльності.
А потім розпочалася війна. У Горлівці до нашого будинку потрапив снаряд. Жити в окупованому місті стало нестерпно. Довелося їхати, але куди? Ми кілька місяців блукали по різних містах, потім вирішили осісти у Краматорську. Як і багатьом переселенцям, нам було дуже важко. Допомогла нам директорка Центру реабілітації осіб з інвалідністю "Донбас" Світлана Фоміна, з якою я колись познайомилася у санаторії. Коли стало зовсім погано, я їй написала. Вона запросила нас до Центру, допомогла з речами, з оформленням документів, з житлом та навчанням. А нещодавно ми з чоловіком отримали квартиру у гуртожитку для переселенців. Відтоді почалося наше цілком самостійне життя.
Весь цей час я працюю у різних сферах, займаюся спортом та громадською діяльністю, живу активним, наповненим життям. А горезвісна «швейна машинка» мені так і не знадобилася.
Стереотип: «Чоловік забезпечує сім'ю, жінка хазяйнує»
Так вийшло, що у 18-20 років саме мені довелося стати годувальницею у батьківській сім'ї. То були важкі 90-ті. Зарплату всім затримували, з роботою було погано, а я мала найбільшу пенсію в родині, крім того, підробляла. І ось так сталося, що я забезпечувала всю сім'ю. Звичайно, мені часто доводилося приймати рішення, як розпорядитися сімейним бюджетом. Брати цю відповідальність на себе.
Я вже кілька років одружена і в нашій сім'ї – рівноправність. Обов'язки ділимо порівну. Рішення приймаємо разом. Але так було не завжди. Коли ми з чоловіком почали жити самостійно, у нього були проблеми зі здоров'ям. Мені доводилося працювати і виконувати майже всю хатню роботу. Це вплинуло на стосунки - я почала пригнічувати чоловіка і сама через це переживала. Мені допомогла розмова із психологинею, яка пояснила, що треба давати чоловікові «дихати», тобто більше свободи. Це змінило наше сімейне життя на краще.
Стереотип: «Жінці на візочку треба допомагати»
Щодня відбиваюсь на вулиці від таких помічників. Особливо п'яні люблять допомагати. Схопити візок і тягнути кудись. Переходимо з чоловіком дорогу, людина напідпитку починає штовхати мій візок через дорогу: «Та я ж допомагаю!». Коли говориш "Ні!", такі люди не розуміють, це неприємно, а часом і небезпечно, доводиться грубити. А як ображають люди, які пхають тобі грошенята! Скільки разів було, коли стоїш біля супермаркету каву п'єш із стаканчика. А тобі в каву... кидають монетки - «Ми ж допомогти хотіли!».
Вперше я відчула, коли тобі ніхто не допомагає і ніхто не жаліє, у таборі активної реабілітації у Євпаторії у 2009 році. Це була шведська програма, яка навчає самообслуговуванню людей на візку. Ми мали усе робити самі. В результаті я дізналася про свої можливості, про які навіть не підозрювала. Це класне почуття свободи та власної сили! За 10 днів я вийшла звідти іншою людиною.
Стереотип: «Жінці з інвалідністю не можна народжувати»
Кілька років тому у Краматорську я брала участь у спільному проекті ООН-Жінки, Національної асамблеї людей з інвалідністю та Центру реабілітації «Гендерний аудит доступності». Ми обрали 6 соціальних об'єктів: це був дитячий садок, поліклініка, жіноча консультація та інші. Консультація виявилася недоступною для жінок з інвалідністю. "А навіщо вам це?" - запитала лікарка. "Дівчина вийшла заміж, народжувати збирається", - відповіла одна з учасниць проекту. "У сенсі???", - округлилися очі у лікарки. Досі багато хто вважає, що жінка з інвалідністю не повинна народжувати.
Взагалі, це дуже болісна тема.
Свого часу мою подругу з інвалідністю мало не під загрозою звільнення вмовляли зробити аборт. Вона благополучно народила, зараз хлопчику 16 років. А їй щомісяця приносять безкоштовні контрацептиви, щоб, не дай Боже, не завагітніла вдруге. Насправді, багато жінок з інвалідністю мають сім'ї та прекрасних, здорових дітей.
Стереотип: «Нехай сидять удома. Навіщо витрачати гроші на доступність? Кому це потрібно?
Наш проект з гендерного аудиту в ООН-Жінки назвали одним із найкращих у світі з питань доступності. Методологію підхопили інші країни, міста. І я їздила до Женеви представляти цей проект. Я два рази була у Женеві. І один раз у Торонто у Канаді на міжнародній конференції з економічного розвитку України. Це, до речі, руйнує ще один стереотип, що людина з інвалідністю має сидіти вдома. Важливо знати свої права та боротися за них, зокрема – за право на свободу пересування.
У Центрі для нас постійно проводять тренінги, де можна багато чому навчитися, дізнатися про методи роботи з владою, бюджетом. Вже кілька років я входжу до міського комітету з доступності, це дуже багато дає. Місто змінилося за цей час, і завдяки нашому впливу теж. Іще 5 років тому в Краматорську не було жодного доступного тролейбуса, рідкістю були тротуари з пониженням. Пандуси були, але багато хто робили їх, аби було. А зараз практично весь транспорт обладнаний пристроями для самостійної посадки пасажирів у візках. Все, що нове будується, споруджується, робиться з урахуванням доступності і ми суворо за цим стежимо. Адже це потрібно не тільки для нас, але і для людей старшого віку, мам і батьків з дітьми, загалом, для всіх, хто обмежені у рухах.
Ви не уявляєте, наскільки вільно почуваєшся у такому місті, де можна пересуватися без обмежень, як збільшуються можливості!
Стереотип: «Пауерліфтинг – «не жіночий» вид спорту»
Тато завжди пишався моїми спортивними успіхами, а мама вважала, що це – «не жіноча» справа. Після моїх успіхів її ставлення змінилося.
До пауерліфтингу я прийшла не відразу. Спочатку займалася у Центрі просто оздоровчою фізкультурою. Брала участь у змаганнях з тенісу, дартсу, часто вигравала. Тренер Іван Юрійович Головенко побачивши мій спортивний азарт, загорівся, сказав, що мені треба займатися серйозним видом спорту, олімпійським. І запропонував пауерліфтинг.
"Який пауерліфтинг?", – подумала я тоді. Рука болить, важко... А коли почала займатися, сподобалося.
Є ще один момент – фінансовий. Я займалася стрільбою з лука, тенісом, брала участь у гонках на візках, навіть у комерційних марафонах. Але кожен із цих видів спорту досить витратний. Пауерліфтинг виявився найменш витратним. Є спортзал, є бажання, є сила волі – буде результат. Працювати доводиться багато – на тиждень мінімум 3 тренування по 2,5-3 години, крім того – різноманітні змагання. За пів року я посіла на чемпіонаті України 3-е місце. Потім неодноразово займала 1-2 місця на чемпіонатах України.
Коли сказали, що я їду на чемпіонат світу, це було для мене шоком, я не могла повірити. У Тбілісі було 19 учасників з усього світу. У найкращих мріях було потрапити до десятки. Вдалося зайняти 7-е місце. Виходить, я – сьома у світі! А вісімка може претендувати на участь у олімпійських іграх. Зараз я виконала норматив Майстра спорту міжнародного класу та увійшла до збірної України. У червні – чемпіонат України, у грудні – чемпіонат Європи.
Я дуже цим пишаюся! Пауерліфтинг допомагає мені почуватися сильною, дає впевненість, віру в себе. Це моя незалежність!
Я завжди була невпевненою у собі. Коли вчилася на юриста і мені пропонували роботу за фахом, я відмовлялася, боялася, що не впораюся. Це проблема. Мені складно не виправдати чиїсь надії. Спорт навчив мене вірити у себе і вперто йти до своєї мети.
Тепер я бачу, що виконуються всі мої бажання: я хотіла жити в місті, працювати, потрапити до збірної, досягти успіху на чемпіонаті. І все це сталося.
Довідка:
Тетяна Бобровська – краматорська спортсменка, яка гідно представила Україну на Чемпіонаті світу з пауерліфтингу серед людей із порушенням опорно-рухового апарату. Світова першість проходила з 25 листопада по 5 грудня 2021 року у Грузії, у Тбілісі. Тетяна виконала норматив Майстра спорту міжнародного класу, та з результатом 88 кг у жимі лежачи посіла 7-е місце з 19 учасників у категорії до 55 кг.
Довідка:
Гендерні стереотипи – це стійкі стереотипні уявлення суспільства про те, якими мають чи, навпаки, не повинні бути представники того чи іншого ґендеру, найчастіше - жінки та чоловіки.
Ґендерні стереотипи стосуються зовнішності чоловіків і жінок, їхніх ролей у суспільстві.
