Моє життя, як і життя всіх українців розділилося на «до» і «після» 24 лютого.
З 8 березня розпочалося наше спокійне (в плані безпеки, але аж ніяк не в плані темпоритму) життя в Німеччині! Я завжди вважала себе дуже сильною та спокійною людиною, однак тут я зрозуміла, що мені дуже важко. Коли ти знаходишся в чужому домі та не знаєш, куди себе діти. Коли твоє дитя просить їсти, а ти не знаєш, що можна брати у холодильнику, а що ні, бо ви живете у німецькій родині за чужі кошти. Вони ніколи нічого не забороняли, але все одно дуже важко було готувати їжу с продуктів, котрі придбав не сам.
Хоча грошей з собою було небагато, мені кортіло хоч якось допомогти Сюзі з нашими потребами. Але піти до магазину і купити продукти виявилось не так вже й легко...
Дім, де ми оселились, знаходився в 10 км від міста Ніскі, де були хоч якісь магазини. Біля нашого будинку був лише гарний краєвид з лісами та озерами. І якщо ви вважаєте, що це прекрасно, то я вам відповім: НІ, зовсім НІ.
В кожного з нас було своє мирне життя і свої потреби, свої вподобання та звички у їжі, праці, відпочинку, але тут ми опинилися в обставинах, коли ти не можеш жити, як раніше. Тобі треба пристосовуватись до чужих побуту і правил. Тому с кожним днем руки опускались все нижче і нижче. Не хотілось нічого… Залишилось тільки одне бажання: повернутись додому. Багато разів я збирала валізи, щоб їхати назад до України, але подивившись чергові сумні новини, зі сльозами розпаковувала їх назад. Я не знаю, як би ми впоралися без допомоги нашої любої фрау!
Сьюзана Роуз дуже нас всіх підтримувала та намагалася принести у наше життя яскраві фарби. Вона водила нас у оперний театр, до церкви, брала з собою на репетицію трубачів та ще багато куди...
Але я розуміла що їй теж важко, бо вона звичайна жінка, яка залишилась без чоловіка, яка працює медсестрою у лікарні та має трьох дітей.
Діти у Сьюзі вже великі та живуть самостійним життям, тільки Даніель - молодший син 17 років, живе з нею. Це була як раз його ідея - взяти українців до себе додому, за що я йому дуже вдячна.
Чомусь мені здається, що за кордоном підлітки швидше стають дорослими. Вони зосереджені на навчанні, майже у всіх у 17 років є водійські права. Місцеві діти кожного дня займаються цікавими речами та мислять про велике майбутнє.
Дуже багато однолітків моєї доньки відвідують одночасно декілька гуртків, яких тут безліч: і театр, і музика, і танці, і спортивні секції і ще багато чого. Діти ідуть до школи о 6 ранку та пізно увечері повертаються додому.
До речі, більшість з них чудово говорять англійською та із задоволенням вчать з українцями нашу мову - в них це дуже класно виходить, чого не можу сказати про нас.
Мій величезний мінус – незнання німецької мови, їх величезний плюс – дружелюбність і терпіння.
Не тільки для мене, а і для багатьох українців дуже складним випробуванням виявилося вивчення німецької мови. Хоч я і ходила декілька тижнів на уроки німецького, але вимовляти та розуміти їх слова для мене все одно важко. Я розуміла тільки Сюзі, бо вона спілкувалася зі мною, як з малесенькою дівчинкою. Інколи мені здавалось, вони думають, що якщо ми не знаємо їх мови, то ми якісь не такі...
Після місяцю перебування у Сюзі вона запропонувала мені з дочкою переїхати до її подруги Кароліни, бо вона розуміла, як мені тяжко жити у будинку, де багато людей. Нагадаю, що ми приїхали вп'ятьох до неї. І коли вона запитала, чи хочу я переїхати до її подруги в невеликий окремий однокімнатний будинок, я охоче погодилась.
Так в моєму житті з'явилась друга німецька сім'я, яка дала мені зрозуміти, що іноді чужі люди можуть стати тобі ріднішими, ніж родичі.
Далі буде...
